«ВАГІТНИМ ЖІНКАМ РОБЛЯТЬ ПОТУРАННЯ ТА ЗМЕНШУЮТЬ ТЕРМІН ПЕРЕБУВАННЯ У В’ЯЗНИЦІ»

Дійсно, цей стереотип має правове підґрунтя. Засуджених до позбавлення волі строком до 5 років вагітних жінки або тих, у кого є діти віком до 7 років, можуть за рішенням суду звільнити від відбування основного і додаткового покарання (ст. 79 Кримінально-процесуального кодексу України). При цьому їм призначають випробувальний термін, а нагляд за ними доручають уповноваженим органам з питань пробації.

Засуджені вагітні жінки, а також ті, у кого є діти до 3-х років, можуть проживати разом з дітьми в дитячих будинках при колоніях (ч.3 ст.141 КПК). У Запоріжжі таких колоній немає, і в Україні їх усього три – Чернігівська, Чорноморська та Кам'янська виправні колонії.

Вагітним жінкам і матерям-годувальницям створюються поліпшені житлово-побутові умови та встановлюються підвищені норми харчування. Так у дворах для прогулянки жінок з дітьми і вагітних жінок засівається трава або висаджуються квіти. Для дітей влаштовуються пісочниці. У кожному слідчому ізоляторі передбачається принаймні одна дитяча кімната.

Якщо до кінця терміну залишилося не більше року, то перебування дитини старше 3-х років може бути продовжено до моменту звільнення матері. Якщо до закінчення терміну залишилося більше року, а забрати дитину нікому, дітей старше 3-х років направляють в дитячі навчальні заклади.

«У В’ЯЗНИЦІ НЕМАЄ МОЖЛИВОСТІ ЗАРОБІТКУ ТА САМОРЕАЛІЗАЦІЇ»

Сучасні в'язниці працюють за старим добрим принципом «праця звільняє»: головним важелем для підняття морального рівня засуджених служить доцільна організація роботи, яка привчає їх до систематичної та продуктивної праці. Проте назвати це можливістю самореалізації чи заробітку навряд чи можна.

Вже декілька років в Україні робота в місцях позбавлення волі з примусового обов'язку перетворилася на право та вибір. За даними Адміністрації державної кримінально-виконавчої служби України, середня місячна зарплата засуджених у 2019 році складала 2000 грн.

У виправних колоніях є такий термін «червоний актив» – це засуджені, які працюють на господарських роботах. Госпактив виконує практично всі господарські роботи: готує їжу, прибирає приміщення, територію, відхожі місця, виконує слюсарні та електротехнічні роботи.

У жіночих колоніях засуджені зазвичай працюють на швейних фабриках та займаються шиттям спецодягу. Рідше – виготовленням пластикового посуду, шкільних парт, макаронних виробів та навіть наповнювачів для котячих туалетів.

А от працювати у виправних центрах небезпечно: можна не лише виконувати роботу задарма, а й ще залишитися винним державі. Згідно з законодавством виправні центри – на самозабезпеченні, а точніше, на забезпеченні засуджених.

«ПРАЦЕВЛАШТУВАТИСЯ ПІСЛЯ В’ЯЗНИЦІ НЕМОЖЛИВО»

Є три категорії колишніх ув’язнених. В першу входять люди, які мають родину і яким є куди повернутися. В другу – люди, які мають спеціальність і після певних труднощів все ж знаходять роботу і можуть заробити собі на хліб. Третя група – це самотні люди, більшість з яких не мають ні житла, ні документів, ні професії. Останнім соціалізуватися найважче. Майже у кожного/ї після перебування у в’язниці виникають проблеми з працевлаштуванням: комусь знайти роботу вдається завдяки підтримці оточення та вмінню соціалізуватися, а комусь цього не вдається взагалі. Тож, працевлаштуватися дійсно важко, а інколи й зовсім неможливо.

Крім того, після перебування у місцях несвободи у деяких колишніх засуджених виникає посттюремний синдром – людина може думати, що вона досі перебуває у в’язниці, тому не може вільно пересуватися, влаштовуватися на роботу, влаштовувати особисте життя тощо.

Колишнім в’язням надають допомогу приватні центри. Після звільнення з колонії, людину направляють до лікарні на обстеження, і після цього заселяють у гуртожиток, де їй надаються санітарно-гігієнічні засоби, одяг, взуття. Наступним кроком є поновлення документів: паспорта, трудової книжки, водійських прав. Якщо у людини є професія, то можливо також працевлаштування за фахом.

Про те, як ув’язнених готують до життя за межами колонії, розповів Олександр Букалов, голова правозахисної організації «Донецький меморіал».

«Ми завжди кажемо ув’язненим про те, що є багато людей, які хочуть допомогти вам з працевлаштуванням та налагодженням життя в цілому. Але лише за тієї умови, що ви самі цього прагнете. У колоніях ми розповідаємо ув’язненим про їхні права та обов’язки – друкуємо роздаткові матеріали, проводимо просвітницькі заходи, показуємо документальні фільми», – каже він.

Згідно з законодавством роботодавці не мають права відмовити в роботі колишньому засудженому на підставі того, що він відбув покарання. Проте зазвичай, як каже Букалов, вони все ж порушують закон і відмовляють у працевлаштуванні, а потім просто сплачують штраф.

Громадяни з судимістю не можуть працювати у певних галузях, таких як: служба авіаційної безпеки, робота з неповнолітніми (медичне забезпечення, спорт, відпочинок), педагогічна діяльність, протипожежна служба, слідчий комітет, органи внутрішніх справ, митниця, суд та прокуратура, транспортна безпека, а також безпека об’єктів паливно-енергетичного комплексу.

Для наочного розуміння ситуації з працевлаштуванням після місць несвободи, ми поспілкувалися з жителем міста Токмака, що знаходиться в Запорізькій області. Віталій (ім’я змінене за проханням героя) – колишній ув’язнений, який після звільнення з колонії так і не повернувся до звичайного, стабільного, життя.

«Мене заарештували, коли мені було 22 роки. Я, разом із батьком, викрали з заводу деякі деталі для автомобілів – хотіли перепродати та заробити на цьому. Та не вийшло. Це був 2000-й рік, до речі. Нас забрали з будинку через декілька днів – сусіди повідомили до міліції», – розповідає Віталій.

За словами героя, він з батьком перебував у колонії близько 5 років. Коли звільнилися, батько майже одразу повернувся на свою стару роботу – автомеханіком. Попри судимість він зміг офіційно працевлаштуватися – знайомства допомогли.

«До цієї ситуації, я навчався у місцевому технікумі на зварювальника. За професією я не працював, допомагав батькові по роботі, а також здавав папір та метал. Після колонії я намагався влаштуватися. Але у 27 років у мене не було жодного досвіду роботи за фахом, і вчити заново мене ніхто не хотів», – каже він.

Працевлаштуватися у маленькому місті, де всі знають про твою судимість дійсно важко. Віталій неофіційно відпрацьовував вантажником у магазинах, але до першої ж нестачі – усі одразу «вішали» на нього. Після декількох таких спроб – бажання працювати не залишилося. Чоловік живе з батьками, не має власної родини та стосунків (і не планує) і знайшов втіху в алкоголі.

«ЗЛОЧИНИ ЧОЛОВІКІВ ТА ЖІНОК ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ: ЖІНКИ ЧАСТО ЗАЙМАЮТЬСЯ КРАДІЖКАМИ ТА МАХІНАЦІЯМИ, ЧОЛОВІКИ – НАСИЛЬСТВОМ ТА РОЗБОЄМ»

За даними держслужби статистики України, відношення засуджених в Україні за 2018 рік є 8:1 в бік чоловіків. Тож в усіх злочинах їх кількість значно превалює над жіночою статтю. Статистика серед засуджених у 2018 році така: за вбивство – жінок 13,2%, чоловіків 86,8%; згвалтування та замахи – жінки 0%, чоловіки відповідно 100%; умисні тяжкі тілесні ушкодження – жінки 11,3%, чоловіки – 88,7%; крадіжки – жінки 13,9%, чоловіки 86,1%, грабежі – жінки 4,4%, чоловіки 95,6%. Найбільше ув’язнених жінок за статтею шахрайство – 25%. Поліція та суди запорізької області не ведуть статистичні дані щодо гендеру ув’язнених: у відповідь на запити ці установи зазначили, що «чинним порядком автоматизованих обліків збір та узагальнення запитуваних відомостей не передбачено».

Але це, що стосується виключно підтверджених даних. Багато правопорушень просто не зафіксовано. Для детального розгляду питання ми поспілкувалися з психологом «Чоловічої виправної колонії №4 м. Житомира» Віталієм Буравським.

«Коли говорити про статистику злочинів, то вона не є точною. Що стосується фізичного чи сексуального насильства жінками до чоловіків, то жертви (чоловіки) рідко коли звертаються за допомогою у таких випадках. Вони вважають, що це може зганьбити їх ще більше, й уникають розголосу. Тож казати, що таких випадків немає, коли їх просто не зафіксували правоохоронні органи буде неправильно, хоч їх і справді дуже мало. Загалом злочини на ниві сексуального характеру скоюють чоловіки, через підвищений рівень тестостерону», – зазначає психолог.

Він також зауважив, що жінки навпаки вдаються до психологічного насилля, адже природа зробила їх слабшими фізично, у переважній більшості випадків. До такого виду насилля відносять істерики, маніпуляції, шантаж, образи, залякування тощо.

«Частіше за все біда приходить у подружжя. Чоловіків, які фізично відповіли на психологічні випади жінки ми називаємо «кухонними боксерами». Жінки ж вдаються до фізичного насилля через ревнощі (першочергова причина), або у випадку самозахисту», – каже він.

«СОЦІАЛІЗАЦІЯ ПІСЛЯ В’ЯЗНИЦЬ НЕМОЖЛИВА. ЧАСТІШЕ ЗА ВСЕ ЗАСУДЖЕНІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ТУДИ ЗНОВУ»

Дуже розповсюджений стереотип про те, що людину після ґрат неможливо повернути в соціум. Рано чи пізно вона знову скоїть правопорушення й повернеться до свого колишнього. Особливо, це стосується людей, які довго відбували покарання. Олександр Букалов, голова правозахисної організації «Донецький меморіал» говорить, що за час перебування у місцях позбавлення волі в засуджених дуже сильно деформується уявлення про людей, можливість жити серед них, про організацію свого життя та й загалом про світ.

В’язні можуть роками перебувати у вакуумі не знаючи нічого про світ за ґратами, тож природно, що їм складно швидко соціалізуватися. Без підтримки суспільства відсоток можливості повторно потрапити в колонію значно зростає. Виходячи на волю люди просто не знають, що робити зі своїм життям і як треба про себе дбати: де знайти їжу, житло, роботу. Це і є основною причиною того, що деякі з них повертаються до старого життя.

Та як зауважує Букалов – лише 10-15% людей вважають кримінальне життя нормою. Всі інші хочуть повернутися в суспільство й жити як всі. Та суспільство, хоч і ставиться з певною жалістю до колишніх ув’язнених, все ж не поспішає приймати їх. Для покращення соціалізації екс-засуджених необхідно змінювати їх імідж в ЗМІ, працювати з цим питанням на державному рівні. Наразі громадські організації не можуть впоратись з цим самостійно.

У 2019 році лише 12% від загальної кількості засуджених повторно скоїли злочин. Тобто за ґрати повернулися лише 12 людей із 100. Причому після рекордних 31% у 2012 році їх кількість лише зменшується.

«У В’ЯЗНИЦЯХ УСІ ПРАКТИКУЮТЬ ОДНОСТАТЕВИЙ СЕКС»

За словами практичної психологині відділу соціально-виховної роботи однієї з установ покарання Запорізької області Анастасії Журової (ім’я змінене за проханням героїні), у колоніях жінки утворюють своєрідні «родини», в яких вони допомагають одна одній у побуті: попрати, приготувати. Окрім того, такі стосунки потрібні й для того, аби була можливість поділитися з кимось своїми особистими переживаннями та думками, адже бути ув’язненим/ою – це дуже важко психологічно.

«Є родини, у яких між жінками зав’язуються і статеві стосунки. Проте більшість ув’язнених, які вступають у взаємини такого типу, з самого початку не були гомосексуальними. Після колонії вони повертаються до звичного життя, та повертаються до своїх чоловіків або партнерів», – зазначає Журова.

Також зустрічаються сім’ї, основою яких є користь: коли небагата ув’язнена об’єднується з заможною – тією, яку добре «гріють» на волі. Інколи це необхідно, аби вижити. Тим, у кого немає підтримки та родини за межами ґратів – жити у в’язниці дуже важко.

У чоловічих пенітенціарних установах ситуація дещо відрізняється. Через те, що ув’язнені ізольовані за статевими ознаками і зазвичай не мають контактів з протилежною статтю (окрім «побачень», які відбуваються вкрай нечасто), одностатеві контакти та різноманітні способи отримання статевого задоволення є більш поширеними, ніж у випадках з чоловіками на волі.

Часто зустрічаються випадки з примусовими статевими актами. Тоді як зґвалтування у в’язниці має не стільки задоволення сексуальних потреб, скільки приниження жертви та встановлення над нею контролю.